Віталій Карпенко не боїться правди

Сьогодні виповнюється 75 років Віталію Карпенку, колишньому головному редакторові «Вечірнього Києва» (1985 – 2001 роки), відомому публіцисту, письменнику, науковцю. «Вечірка» поспілкувалася з ювіляром.

– Колись одну зі своїх книжок ви назвали так: «Правды о себе не побоитесь?». Скажіть, будь ласка, Віталію Опанасовичу, а з плином часу ви не стали боятися правди?

– Ніколи не боявся, і нині не боюся. Але ж не всі хотіли б чути і знати цю правду. Бо в нашій державі багато чого спотворено – і в людських взаєминах, і поглядах також… На жаль, створилася дуже прикра ситуація – маємо країну-олігархію, так її можемо назвати.

– Якби була можливість виступити у Верховній Раді, то що б сказали?

Сьогодні нікого нічим не здивуєш. На жаль, у парламенті є дуже мала група людей, які усвідомили свою відповідальність перед народом, а решта – бізнес-партнери, батьки-діти, чоловіки-дружини, племінники, це все і складає депутатський корпус. У Верховній Раді першого скликання подібного «родинного кола» не існувало. І хоча Рада була комуністичною, мені за неї не соромно. Ми боролися за ідеали, не продавали голоси. Нас, демократів, було 126, а комуністів – 239, однак перемогли все ж таки ми – всі проголосували за Незалежність.

– За чим шкодуєте, дивлячись із висоти літ?

– Ні за чим, бо усе якось спонтанно складалося, мені не доводилося себе «ламати», я завжди почувався на хвилі часу. Можливо, раніше за інших відчув нові вітри. Коли навчався у Москві, в Академії суспільних наук, мав доступ до так званого «спецхрану». Я перечитав практично всі протоколи закритих засідань Політбюро, багато інших документів, які просто розкрили мені очі, і я став по-іншому мислити.

– Які інтерв’ю за роки вашої журналістської кар’єри вам найпам’ятніші?

Було багато цікавих, наприклад, із письменником Василем Баркою в Америці, з Борисом Єльциним у Москві. З Єльциним розмова вийшла спонтанною. Наприкінці 1980-х я був делегатом з’їзду народних депутатів, що проходив у Москві. Єльцин тоді, у залі, заявив, що залишає лави КПРС. Він вийшов на вулицю. Я, зірвавшись із місця, за ним… Доганяю й кажу, що я – редактор газети «Вечірній Київ» і прошу дві хвилинки. Він зупинився, кивнув охоронцю і пожартував: «У вас більше двох хвилин і не буде». Я телефоном передав це коротке інтерв’ю до редакції. Коли вся преса ганьбила Єльцина за його вчинок, лише одна газета в Києві у цей час опублікувала нормальне інтерв’ю з ним.

Зоряний час «Вечірки» був тоді, коли наприкінці 1980-х наклад газети сягнув півмільйона примірників і більше. Як нині дотягнутися до таких висот?

Думаю, що це можливо, але треба шукати свій шлях і свій почерк. Ми тоді брали гостротою і контрверсійними речами. Сьогодні «Вечірка» змінюється на краще, зі смаком верстається, стала кольоровою, говорить про принципові речі. Засмучує лише, що із щоденної газети вона стала тижневиком.

– У вашому творчому доробку – півсотні книжок. А яка з них ближче до серця?

Остання книжка – підручник для студентів факультету журналістики. Над кожною книжкою працював із великим задоволенням, але найповніша – «Уроки пройдених доріг», тому що там описано все моє життя.

– Знаємо, що маєте ділянку землі. А що вирощуєте?

Є п’ять соток у селі Рожни, що в Броварському районі, садимо з дружиною цибулю, огірки, помідори. Знову весна, знову почнемо чаклувати біля землі.

«Вечірка» щиро вітає Віталія Опанасовича зі славною датою та зичить міцного здоров’я, оптимізму і бадьорості. Нехай доля буде й надалі прихильною, а творча стежина приведе до нових книжок! Многая літа!

 

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото Григорія КУБЛАНОВА